ПЕНІТА. Зона в зоні

Олена Груздєва, психоаналітикиня

Може, ми вже вмерли?

«ПЕНІТА.опера» є частиною соціально-мистецького проекту, присвяченого довічно ув’язненим жінкам. Назва походить від юридичного терміну «пенітенціарний» (від лат. рenitens – каятися, покаянний) і пов’язується з тюремним ув’язненням як виправною мірою покарання.

Пенітенціарна система в Україні в основному лишилася ще з часів тоталітарного режиму. До 1995 року, за даними організації «Міжнародна амністія», Україна мала один з найвищих в світі показників за кількістю смертних вироків. Не так давно, тільки в 1997 році, було накладено мораторій на смертельну кару і найсуворішим покаранням стало довічне ув’язнення. Наразі Україна лишилася єдиною країною на території колишнього СРСР, де довічне ув’язнення застосовують не тільки до чоловіків, а й до жінок (винятком є лише жінки до 18 років і після 65, а також ті, що вчинили злочин у період вагітності). Щоправда через 20 років кожна з ув’язнених має шанс на помилування, але фактично немає законодавчого механізму, який би дозволяв виправляти судові помилки. Втім, за станом на початок 2019 року через 24-х довічно ув’язнених жінок одна все-таки покинула межі Качанівської колонії, де пробула більше 20 років.

Статистика міжнародних правозахисних організацій каже, що кожен 25-й із засуджених до вищої міри покарання не винен. Йдеться навіть не про авторитарні країни, а про демократичні. Наприклад, 4% смертних вироків в США дослідники визнали помилковими. І вітчизняні правозахисники стверджують, що несправедливих вироків в Україні точно не менше. Але в Америці та в країнах Європи у цих засуджених є шанс на перегляд справ, а в Україні його немає. У Верховній Раді чекає прийняття законопроект «Про пенітенціарну систему», який затвердив би механізм перегляду таких справ, однак після першого читання пройшло вже кілька років, а депутати ніяк не візьмуться за його повторний розгляд.

Дізнавшись про такий стан справ і про те, що в Україні є так звана «зона в зоні», де сидять довічниці, драматург Тетяна Киценко ініціювала соціально-культурний проект «Довічно важливо». І з творчою групою відправилася до Харкова, в Качанівську виправну колонію, аби ближче познайомитися з цими жінками. Мене як психоаналітикиню теж зацікавив проект, і я з задоволенням до нього приєдналася з метою дослідження жіночого суб’єкта в ув’язненні. В ході інтерв’ю і при подальшому заглибленні в матеріал стало очевидно, що історії жінок, які вчинили злочини, відрізняються від чоловічих, і ми намагалися відстежити мотиви, які змусили жінку перейти межу закону.

Так з’явилася документальна «ПЕНІТА.опера», лібрето до якої написала Тетяна Киценко, а музику – Золтан Алмаші. Перед глядачем розгортається драма, героїнями якої є жінки, засуджені до вищої міри покарання за вбивства з обтяжуючими обставинами. Їх четверо, в опері майже не звучать їхні імена, кожній з героїнь відповідає свій музичний інструмент зі струнного квартету. Музиканти не просто виконують свої партії, але є учасниками дії і мають власні ролі.

Що це за місце – «зона в зоні», навіщо туди проникати, навіщо за допомогою мистецьких проектів давати можливість висловитися засудженим? Що відбувається з нами, тими, хто намагається проникнути в зону і куди ми запрошуємо всіх інших, закликаючи бути свідками, а може, і суддями? Розібратися в цих питаннях спробуємо за допомогою психоаналітичного підходу.

Качанівска виправна колонія № 54, Харків. Фото: Руся Асєєва

«Диви, потвора! — Лікарі взагалі кажуть, шо я психічно хвора»

Будь-який суб’єкт відчуває опір при наближенні до зони: вона небезпечна, сама думка про неї навіює жах. Зона носить відбиток смерті, де панує огидне (те, що Лакан називає аб’ектом, abject) – те, що підриває самототожність, систему, порядок, що не визнає кордонів і не дотримується правил. Будь-який злочин огидний, бо свідчить про беззахисність закону і навіть у випадках найбільш жорстоких навмисно демонструє цю беззахисність.

Героїні вже сиділи в минулому, навіть в тій самій колонії, і вони зізнаються: їм здавалося, що в цій зоні для довічниць побачать щось неймовірно страшне, але коли потрапили туди, зустріли таких само жінок, які мало чим відрізняються від усіх інших. Хіба що одним: вони ніколи більше звідти не вийдуть. І куди зникає жахливе, моторошне? У якийсь момент вони самі стають його носієм, знаходячи порятунок … в ув’язненні та в вірі.

Злочинець, так само, як і божевільний, – той, за допомогою якого існує огидне. Кожна з героїнь зіткнулася з огидним в собі, і, не впоравшись, потрапила в ув’язнення – місце, яке тривога залишає. Там все просто і ясно: жорстка структура замінює місце жорстокого над-Я та позбавляє від хаосу – і тоді суб’єкт знову набуває рис, нехай навіть і привласнюючи визначаюче з припискою «засуджена». Цей світ – спокійніше і простіше, ніж той, який привів їх у це місце. В якомусь роді це вихід для суб’єкта, який зазнав крах ідентифікації в світі батьків, що відреклися, були формальними або померли, де жіночий суб’єкт міг існувати у вигляді додатка або покидька. Про це історії героїнь.

Віолончель – 62 роки, тюремний стаж 38 років, 4-а судимість. 
Дитинство почала в дитячому будинку, в дворічному віці її забрав батько, заново одружившись, але через пару років він помер. Дівчинку виховувала старенька бабуся, але в основному, вулиця. У шкільному віці вона перенесла групове згвалтування, а коли оговталася, знайшла злочинця і помстилася, вдаривши його ножем у серце. Так отримала першу судимість, ще неповнолітньою. Неодноразово доводилося відстоювати себе і в подальшому, що й призвело її до довічного позбавлення волі.

Альт – темпераментна асирійка, 40 років, 2-а судимість.
Єдина, у якої живі батьки, і сама є матір’ю чотирьох дітей. Дитинство провела без матері: та відбувала строк за вбивство коханки чоловіка. Героїня постійно тікала з дому, її заміжжя було не стільки по любові, скільки обумовлено бажанням вирватися з рідного дому. Останній чоловік – подільник – циган, вліз у борги і використав дружину як навідницю для грабежів, в результаті прирікши її розділити з ним покарання за вбивство.

Хороша Скрипка — найбільш несмілива з усіх , 37 років, 1-а судимість. 
Рано довелося піклуватися про себе, а тим більше – після смерті батьків. Покладалася на чоловіка, який був поруч. Але одного разу ним виявився вбивця-психопат, який погрозами і шантажем засудив її розділити покарання за скоєний страшний злочин. «Ми з тобой в одній упряжці» – якими бажаними ці слова є для молодої закоханої дівчини і як страшно може перекрутитися їхній зміст на лаві підсудних.

Погана Скрипка – палець до рота не клади, 39 років, 2-а судимість.
Сильна і самостійна, але теж стала жертвою співмешканця – лікаря, який промишляв незаконними справами. Вбивство скоїла за обставин, в яких змушена була захищати свого чоловіка і себе.

Качанівска виправна колонія № 54, Харків. Фото: Руся Асєєва

«Дочка царя Еета місію спасе»

У першому акті опери героїні співають пісню про Медею. У давньогрецькому міфі Медея, дочка царя Колхіди Еета, допомогла своєму коханому Ясону подолати випробування, яким аргонавта піддав її батько. Завдяки Медеї Ясон зміг заволодіти Золотим руном, після чого вони разом бігли з Колхіди. Аби затримати Еета, що їх переслідував, Медея вбила молодшого брата Апсірта, який втік з нею, і розкидала шматки його тіла по морю, розуміючи, що батько змушений буде збирати тіло сина для поховання і припинить погоню: «Дочка царя Еета місію спасе. Заради кохання готова на все». Втім, все те, на що пішла Медея заради коханого, не допомогло їй лишитися з ним. Після довгих поневірянь улюблені влаштувалися в Коринті, де Медея народила двох дітей, а Ясон вирішив одружитися з донькою коринфського царя Креонта – Главкою. Медея помстилася Ясону, убивши суперницю, а потім і своїх дітей. Втім, ця частина міфу вже не увійшла в пісню.

Героїні опери співають про свої любовні історії – пісні про «прекрасного принца». Змінюється ця романтична лірика розповідями про злочини, де головну роль виконували ті самі «принци», але вже в ролі подільників.

«Бий! Щоб ти не пішла в міліцію, не розповІла. Щоби теж була учасником діла»

Психоаналітична теорія йде врозріз з феміністської ідеологією гендерної рівноправності. На структурному рівні жіночий суб’єкт відрізняється від чоловічого, хоча може і не відповідати його статі. Різниця лежить в процесі ідентифікації, яка визначає розташування суб’єкта по відношенню до фалоса. У сексуальних відносинах чоловічий суб’єкт намагається фалосом опанувати, жіночий займає місце фалоса – об’єкта чоловічого бажання, тому жінка стає залежною від нього. І коли у чоловіка в руках з’являється знаряддя вбивства – фалічний символ влади і смерті – він долучає жінку до злочину, буквально передаючи їй ніж і змушуючи наносити удари разом з ним. Цю скоріше символічну дію він робить не стільки для того, аби долучити жінку до злочину, аби уникнути доносу, як він пояснює, скільки спроба приховати фалос на території жіночого. На рівні фантазма у такого суб’єкта жінка викликає огиду і страх (долучити до злочину можна тільки таку жінку). І мова йде не стільки про звичний страх кастрації (про зубасту вагіну в опері теж співають), скільки про те, що піхва поглинула ворожий батьківський фалос, тому і знаряддя вбивства вона досить просто може замаскувати в своїй вагіні. Ми стикаємося з чоловічою помстою жіночому суб’єкту, і тут це материнський об’єкт, за його фантазійну всемогутність.

І деякі героїні насправді непогано освоюються з цією фаллічною функцією. Віолончель, переживши згвалтування, страчує насильника. У п’єсі вона відчуває певний інтерес до рододендрону, який знаходиться в кабінеті у начальства в’язниці –явний фалічний символ. У постановці героїні сплітають рододендрон зі стрічок, що світяться, і які в решті решт перетворюються на криваво-червону квітку: з ним Віолончель виконує свій пристрасний танець, демонструючи неприкрите бажання до цього об’єкта.

Качанівска виправна колонія № 54, Харків. Фото: Руся Асєєва

«О чем я сожалею — одному Богу известно. Я его овца. А вы — просто овцы, а?! О чем вы сожалеете? Что за прынцами своими пошли?!»

Символ вівці з’являється в опері як образ змирення і набуття віри. Довічне ув’язнення не дає ніяких механізмів спокути і реабілітації: як би ти не старався, що б не робив, твої прохання не будуть почуті – а молитви, можливо, почує Господь. Тому цілком резонно, що це місце Іншого, що чує, займає церква. На щастя, є церкви і віруючі християни, які вважають своїм покликанням привести засуджених до Бога. У такому стані суб’єкт прагне віри, яка служить розірванням кругової поруки і вибудовуванням психічного життя згідно невротичному сценарію, де з’являються сенси. Завдяки привнесенню християнського символічного порядку місце огиди суб’єкта обґрунтовує змирення перед Богом; як писав Св. Франсуа Сальський про Святу Єлизавету, вона «не зважаючи на свій високий княжий сан, любила Господа від відрази до самої себе».

Але у вівці є й інший сенс. У різних місцях оперні арії перериваються раптовими питаннями Віолончелі «Чим смердить?» Ближче до кінця їй відповідає Погана Скрипка, що це здохла її внутрішня вівця – жіночий суб’єкт, що повністю залежить від чоловіка. І тут хотілося б згадати аналіз фільму Стіва Маккуїна «Вдови» в статті під назвою «Болонка, здохни!». Жіночий суб’єкт, який не виживає в світі Лінди Ла Плант, але зазнає трансформацію в світі Стіва Маккуїна, з’являється у вигляді вівці в Качанівській колонії. Цей суб’єкт пережив тяжкі випробування і проходить не менш складну трансформацію, ніж героїні «Вдів». І шлях від відрази і сорому, де немає місця ні бажанням, ні об’єкту, до, як мінімум, божої вівці і не просто засудженої, а вже наділеної ще однієї міткою, якою обдарували їх автори проекту – героїні. Сюжет опери побудований так, що це спектакль в спектаклі: героїні грають самих себе, потім концерт закінчується – і їх закликають до порядку для вечірнього тюремного перерахунку. Прагнення героїнь бути на сцені – бути почутими, розповісти свої історії, оголивши свої душі, – обумовлено не просто бажанням просити про помилування, ні. Вони визнають свою провину, але жадають справедливого розслідування, суду, і навіть із «зони в зоні» промовляють перед Іншим, який недогледів, недочув, не врахував.

«Кто скажет, себя знает, тому… Оба глаза вон»

Проблема засуджених на довічне ув’язнення має стосуватися кожного учасника проекту, що відгукнувся на історії жінок. Однак для цього потрібно торкнутися і свого огидного, відкрити таку героїню в собі. Глядач, якщо не втік з показу, волею-неволею має ідентифікуватися з героїнями і приміряти на себе: а що було б, якби з ним таке сталося? Я впевнена, в житті кожного були такі події, в яких потрібно було постояти за себе – або спасувати, захищати своє життя – або втратити його. Часто ми не знаємо, хто за нас робить цей вибір, бо, за рідкісним винятком психічної патології, навряд чи хтось із радістю піде на злочин, особливо коли йдеться про життя і смерть. Найбільш близько до цього підійшов Достоєвський: він романтизував, довів до крайності такого суб’єкта, зануривши в огидне і читача. Глядачам «ПЕНІТА.опери» теж доведеться відкрити його в собі, адже світ, в якому живуть героїні, нічим не відрізняється від світу Достоєвського і Беккета: відсилання до «Чекаючи на Годо» прочитується з перших реплік, і це простір, до якого має відношення кожен із нас.

Качанівска виправна колонія № 54, Харків. Фото: Руся Асєєва

«Тут тихо та безпечно, як в утробі»

У психоаналітичній практиці існує досить відомий невротичний фантазм тюремного ув’язнення. І він з’являється не випадково. Як би не лякали нас в’язницею, реальне життя набагато складніше і тривожніше, і якщо пресинг Іншого нестерпний, а імпульси потягів сильні, невротик тікає до своєї в’язниці, яка може реалізовуватися в різних фобіях або психосоматичних симптомах, що змушують суб’єкта вести обмежений спосіб життя. На якомусь рівні героїні теж жадали ув’язнення. По-перше, це виправдано безпекою: у в’язниці вони лишаться живі, нарешті можуть бути вільні від тиску подільників, помсти родичів потерпілих, важкого тягаря сорому чи провини (якщо суб’єкт є все ж таки невротичним). А по-друге, на рівні роботи бажання, в’язниця позбавляє суб’єкта від тривоги – героїні вже знаходяться в ув’язненні, тобто виконали вимогу Іншого – тому можуть бути вільні від нього. Загалом, на структурному рівні, саме дефіцит тривоги і змушує засуджених вести активну діяльність за звільнення. «Я вже хочу туди і відчути весь цей страх», – зізнається в інтерв’ю одна з учасниць проекту.

Ким є глядач: співчутливим сусідом по камері, подільником, обвинувачем, адвокатом, суддею? Частково ці партії розігруються між музикантами і актрисами, недарма їхні імена – імена музичних інструментів, і це розщеплення невипадкове, воно є в самих персонажах: це голоси суспільства, їхні страхи і докори, настанови і навіть спроба аналізу. Зустріч глядача з таким матеріалом не може бути простою, але автори і не ставили такого завдання. І якщо сучасному театру постмодерну бути, то чому б йому не відбутися в такому місці як «зона в зоні».

 

 

 

 

Leave a Comment

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *