Драматург Тетяна Киценко — про користь «болючих» вистав і про те, як у Магдебурзі сприймали українське мистецтво
Олеся Найдюк 17 серпня, 2016
З успіхом у Магдебурзькому театрі пройшов театральний фестиваль із провокаційною назвою «Дикий Схід. Явище Україна». В його рамках було представлено три постановки за текстами сучасних українських драматургів. Тетяна Киценко — одна із них. Її п’єса «Жінки та снайпер» (перша премія на VІІІ Бієнале сучасної драматургії «Вільний театр»-2016 в номінації «П’єса на суспільно-політичну тему») — про долі людей під час Майдану та війни. Особливість постановки в тому, що всі актори — німці.
Соціально-політична тематика є основною для Т. Киценко-драматурга: «Білохалатність» присвячена проблемам медицини, «Моя міліція мене» — ситуації в органах внутрішніх справ. В інтерв’ю «Дню» авторка пояснює, як з’явився снайпер у п’єсі про музей, про користь «болючих» вистав і про те, як в Магдебурзі сприймали українське мистецтво.
— П’єсу «Жінки та снайпер» вперше було прочитано у Брно, а поставлено українським режисером Олександрою Сенчук у Магдебурзі. Це виглядає так, ніби вітчизняний глядач психологічно не готовий до сприйняття такого продукту?
— Дійсно, доволі симптоматично. Декому не зовсім зрозуміло, навіщо п’єса про війну в країні, де йде війна. Ми всі так чи інакше піддаємось маніпуляціям, і про події на сході країни у багатьох надто ідеалістичне уявлення. Разом із тим, буквально кожен, хто воював в АТО, починає свою розповідь із фрази: «Війна — це не те, що показують по телевізору». Я пропоную подивитися на явище під іншим кутом, провокую увімкнути критичне мислення.
Коли писала «Жінки та снайпер», була велика спокуса представити певну точку зору на події, зморалізувати. І все ж таки намагалась бути максимально нейтральною. Хоча б тому, що війна — це війна: тут немає «хороших» та «поганих». На війні є лише «свої» та «чужі».
— Ти не боїшся, що, торкаючись подібних тем, робиш глядачеві боляче?
— Якщо біль не проживати, «пакувати» в собі, він іде у підсвідомість та отруює організм. Тож у психотерапії є прийом: людина замість уникнення неприємних емоцій, навпаки, у них перебуває, свідомо посилює психологічний біль — до крайнощів, до абсурду. Аж поки та мука не трісне і не відійде. Це ще про одну функцію гостросоціальних тем: мужньо продершись крізь шквал емоцій, виходимо на якийсь конструктив.
— Яке у п’єсі співвідношення фікшн і нон-фікшн?
— В основі тексту — документальний матеріал. Разом з тим, використовую художні засоби: мені подобається розкривати сюрровість реалій, до яких ми настільки звикли та пристосувались, що перестали помічати.
— Чому ти вирішила писати про Майдан?
— Мабуть, інстинкт самозбереження: мала психологічно та емоційно стабілізуватися. З іншого боку, поки збирала інтерв’ю, певною мірою соціалізувалася. Матеріалу набагато більше, ніж використала, і це біль документалістів: багато зібраних цікавих інтерв’ю зрештою доводиться складати до авторського «портфеля», сподіваючись задіяти у майбутньому.
— Звідки у п’єсі музейна тематика?
— Це взагалі мав бути текст про музейних робітників, просто життя його по-своєму скорегувало. Працівники НХМУ під час гарячих подій на Майдані захищали музей, його фонд, сам будинок: у п’єсі це більш-менш докладно описано. До речі, головною цінністю вважалися не твори мистецтва, а співробітники: це дуже зворушило.
— Але чому твій головний герой — СБУ-шник?
— Потрібна була реальність, яка б максимально дисонувала з музейною: тема воїнів мені цікава й зрозуміла. До того ж, пригадала, як мій колега Женя Марковський одного разу сказав: «Майдан потрібно описувати очами якогось беркутівця — оце була б тема». Сподіваюся, колись цю ідею буде втілено повною мірою. А поки беркутівці виявилися неговіркими, й у мене вийшов офіцер із групи «Альфа»: такий собі сучасний Арджуна, який відрізняється від свого колеги з «Махабхарати» тим, що бере участь у зовсім не священній війні. Тому замість Бога Крішни у нього в друзях демон ілюзії… Й оскільки у п’єсі представлені два світи — умовно мирний та військовий — головний герой, як годиться, розривається між ними.
— Фактично, ці два світи ти поєднуєш. А чи протиставляєш гендери? Назва начебто на це натякає.
— На війні історично більше чоловіків: це статистика. Тому, хоча й опосередковано, гендерний аспект присутній. Проте мене більше цікавить, що певна частина бійців АТО, незалежно від гендера, йдуть на війну, аби втекти від себе, проблем мирного життя — і таким чином тільки поглиблюють внутрішню прірву. Бо зрештою неважливо, що ти робиш, важливо, чому.
— Як сприйняли виставу в Німеччині?
— Для глядачів це була, насамперед, своєрідна політінформація: про події в Україні вони знають зі ЗМІ, й інформація іноді дуже суперечлива. Сприймали добре: після показів (і це стосується всіх вистав на фесті) довго аплодували — при тому, що німці зазвичай досить стримані. Бачила, що в кінці «Жінки та снайпер» в залі дехто плакав, і це означає: таки подіяло.
— Що найбільше сподобалося на фестивалі «Дикий Схід. Явище Україна»?
— Це був досить великий захід, повністю присвячений українському театральному мистецтву. Спеціально до фесту в Магдебурзькому театрі поставили «Жінки та снайпер» (режисер — Олександра Сенчук), «Вій» Наталії Ворожбит (режисер — Макс Голенко) і «На початку і наприкінці часів» Павла Ар’є (режисер — Стас Жирков). Кілька готових вистав були привезені: два спектаклі Харківського театру ляльок (режисер — Оксана Дмитрієва) і «Голодомор» (режисер — Марина Шубарт). Плюс відбулися читання текстів сучасних українських драматургів, концерт гурту DakhDaughters, панельна дискусія.
Всі постановки бачила хоча б один раз — і це було достойно: дуже цим тішуся. Втім, ще більш важливий сам факт: такий фестиваль відбувся. Впевнена, для режисерів, акторів і всіх, хто приймав участь в проекті, це був безцінний досвід. Особисто для мене — точно.